Християнство принесло у світ звістку про багато чеснот, якими самовдосконалюється людина на шляху до спасіння. У числі цих чеснот називають зазвичай смиренність, лагідність, слухняність, цнотливість і багато інших. Однак часом забувають, що всі чесноти є лише засоби здобування однієї єдиної, яка вже настільки досконала, що в усій немислимою повноті уподібнює людини самому Богу. Ця чеснота – любов.
Тільки християнство сповіщає всьому людству велику істину – Бог є Любов (1Ін. 4, 8). Жодна релігія ні до, ні після появи християнства не відкривала, не проповідувала, не затверджувала всім своїм буттям цієї істини. Тільки у Христі відкрився нам Бог як Любов. Той, хто досяг любові є вірним учнем Христа (Ін. 13, 35).
Яскравим прикладом справжньої християнської любові є святий апостол і євангеліст Іоанн Богослов. Спочатку він був учнем Іоанна Хрестителя. Він перший пішов за Спасителем разом із апостолом Андрієм Первозванним. Однак постійним учнем Господа Іоанн став після чудесного улову риб на Генісаретському озері, коли Спаситель Сам покликав його разом з його братом Яковом. Апостол Іоанн був улюбленим учнем Спасителем за жертовну любов і велику чистоту. Разом із Петром і братом Яковом апостол Іоанн удостоївся особливої близькості до Спасителя: він перебував при Ньому в найважливіші та урочисті хвилини Його земного життя. Богослов був присутній при воскресінні дочки Іаіра (Мк. 5, 35-43), бачив Преображення Господа(Мф. 17, 1-9), чув розмову про ознаки Його другого пришестя, був свідком Його Гефсиманської молитви (Мф. 26, 37). Під час Таємної вечері апостол Іоанн припав до грудей Ісуса (Ін. 13, 25). «Груди» церковнослов’янською – «перси», звідси й походить найменування Іоанна Богослова наперсником Спасителя.
За переказами Іоанн Богослов разом із Петром пішов за Спасителем після його арешту і, користуючись старим знайомством, пройшов сам і провів Петра у двір будинку первосвященика Анни. Іоанн Богослов невідступно слідував за Учителем по всьому Хресному шляху, засмучений всім серцем. З усіх апостолів про одного лише Іоанна Богослова говориться, що він стояв на Голгофі біля хреста Спасителя, не піклуючись про власну безпеку. Біля підніжжя Хреста він плакав разом з Божою Матір’ю і почув звернені до Неї з висоти Хреста слова розп’ятого Господа: «Жінко, ось син Твій» і до нього: «Ось Мати твоя» (Ін. 19, 27). З цього часу апостол Іоанн, як люблячий син, дбав про Пресвяту Діву Марію і служив Їй до Її Успіння, нікуди не відлучаючись із Єрусалиму.
Йому були властиві спокій і глибина споглядання в поєднанні з гарячою вірністю, а ніжна і безмежна любов межувала у нього з запалом і навіть деякою різкістю. Серцеві пориви його іноді доходили до такої бурхливої ревності, що Христос змушений був стримувати їх, як незгідні з духом нового вчення. Припускають, що за цю полум’яну ревність і назвав Спаситель апостола Іоанна і його рідного брата Якова «синами грому» («Воанергес»). Для нього не існувало роздвоєності. Він вважав, що можна належати або Христу, або дияволу, середнього стану бути не може. У той же час він виявляв рідкісну скромність і, незважаючи на своє особливе становище улюбленого учня, він не виділявся з ряду інших учнів Спасителя.
Згідно з переказами, після Успіння Божої Матері апостол Іоанн, за випавшим йому жеребом, попрямував в Ефес та інші Малоазійські міста для проповіді Євангелія, взявши з собою свого учня Прохора. Вони вирушили в дорогу на кораблі, який зазнав аварії під час сильної бурі. Всі учасники плавання, крім Іоанна Богослова, через деякий час були хвилями викинуті на берег, він же, провівши в морській безодні близько двох тижнів, чудесним чином був знайдений Прохором на березі недалеко від міста Ефес живим і неушкодженим.
Перебуваючи в Ефесі, апостол Іоанн невпинно проповідував язичникам вчення Христа. Проповідь його супроводжувалася численними і великими чудесами, так що число тих, що повірили збільшувалася з кожним днем.
Він написав своє Євангеліє в кінці життя для того, щоб доповнити три інших, які називають синоптичними. Написав для того, щоб розповісти про глибинний богословський сенс тих подій, що сталися з Христом і його учнями під час земного проповіді Спасителя.
«За своє Євангеліє апостол Іоанн був названий Богословом, а його символом став орел: подібно до того, як орел високо ширяє в небесах, Іоанн в своєму Євангелії піднімається до найвищих релігійних істин. Одним з мотивів, яким керувався апостол Іоанн, складаючи своє Євангеліє, – довести, що Ісус Христос дійсно був Сином Божим, а не просто одним із пророків або вчителів моральності, протистояти виникшим у перших християнських громадах хибним уявленням про те, хто є Господь наш Ісус Христос», – пояснює протоієрей Максим Козлов.
Не випадково воно починається з визначення Ісуса Христа: «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1, 1). Ці слова не про гідність людської мови, не про те, що духовні цінності превалюють над матеріальними, не про те, що «рукописи не горять» і слово залишається в століттях, а про те Слово, Яке є другою іпостассю Святої Трійці і втілилося заради нашого спасіння.
Апостола Іоанна називають апостолом любові. Прочитавши три його послання, неважко зрозуміти чому: одне з головних питань для їх автора – «що таке любов?». Любов в посланнях Іоанна – це, в першу чергу, відносини між людиною і Богом. Любов – це не пристрасть, не абстрактне почуття. Вона має конкретне вираження в поведінці людини: «Любов же полягає в тому, щоб ми жили згідно з Його заповідями» (2Ін. 1,6). Іоанн Богослов пише і про любов Бога до людей. Перш за все, вона виражається в жертві, яку приніс Він за людські гріхи: «Любов Божа до нас з’явилася тим, що Бог послав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми через Нього жили. В тому і любов, що не ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас і послав Сина Свого в умилостивлення за гріхи наші» (1Ін. 4, 9-10).
Щоб відповісти на божественну любов, людина повинна полюбити в першу чергу навіть не Бога, Якого вона ніколи не бачила, а людей, які живуть поруч з нею. «Бога ніхто ніколи не бачив, – пише апостол Іоанн. – Якщо ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і любов Його в нас» (1Ін. 4, 12).
Крім четвертого Євангелія, авторству Іоанна належить три Соборні послання і Книга Одкровення (грецьк. Апокаліпсис), яка містить містико-символічні картини завершення земної історії. Відповідно до одного з переказів, вона була написана на острові Патмос в Егейському морі, під час царювання імператора Доміціана (81-96), куди схоплений Іоанн був відправлений на заслання. Тут автор отримав таємниче одкровення про безперервну протягом багатьох століть боротьби диявола за рід людський, яка закінчиться нищівною поразкою антихриста і його клевретів, Преображенням неба і землі і торжеством Агнця. Апокаліпсис – сама таємнича книга Нового Завіту. Словом «апокаліпсис» нерідко називають останні часи, хоча в перекладі з грецької воно означає «одкровення» – відкриття майбутнього.
Це єдина пророча книга в Новому Завіті, і якщо книги старозавітних пророків читають в Церкві як пророцтво про пришестя Христа, Апокаліпсис за богослужінням не читається ніколи. Це відбувається з тієї причини, що Апокаліпсис – книга таємнича і, на відміну від інших, повнота деяких його частин відкриється в ті часи, коли пророцтва будуть приходити у виконання. І відкриються для «малого стада» – тих християн, які в Апокаліпсисі будуть шукати опору, щоб вистояти в останні часи, про які і пише Іоанн Богослов.
Апостол Іоанн прожив на землі більше 100 років, залишившись, єдиною живою людиною, яка бачила Ісуса Христа під час Його земного життя; інші апостоли в цей час всі вже померли мученицькою смертю. Вся християнська Церква глибоко шанувала апостола Іоанна як того, хто бачив волю Божу. Церква назвала його Богословом за глибину сповіщених їм світу божественних одкровень.
Чтець Артемій Згурський.