Святитель Софроній, єпископ Іркутський та всього Сибіру чудотворець, народився в Чернігівському полку в 1704 році та названий на честь першомученика та архідиякона Стефана. Його батько – Назарій Федоров. Також у нього було два брати і сестра Пелагея. Ім’я меншого брата – Павло, ім’я старшого брата, невідоме, але є відомості, що він був згодом намісником Красногірського Золотоніського монастиря.
Дитячі роки Стефана проходили в містечку Березань Переяславського повіту Полтавської губернії, де оселилася родина після звільнення батька зі служби. З віком Стефан вступив до Київської духовної академії, де в той час навчалися два інших майбутніх святителя – Іоасаф, єпископ Білгородський, і Павло, митрополит Тобольський.
Отримавши духовну освіту, Стефан вступає до Красногірського Преображенського монастиря, де вже перебував його старший брат. 23 квітня 1730 року він прийняв постриг з ім’ям Софроній, на честь святителя Софронія, патріарха Єрусалимського.
У ніч після постригу в чернецтво чернець Софроній почув у Покровському храмі голос: «Коли будеш єпископом, побудуй храм в ім’я Всіх святих», – таким способом він дізнається про своє майбутнє служіння. Через два роки, в 1732 році, його викликали до Києва, де в Софійському соборі він був хіротонісований в сан ієродиякона, а потім – ієромонаха. Про наступні періоди життя святителя Софронія в його формулярі говориться наступне: «Після посвяти в Золотоніському монастирі скарбником був два роки, а потім узятий за указом Переяславської єпархії преосвященного Арсенія (Берлова) в будинок його архієрейський, в якому був економом 8 років після взяття його в Олександро-Невський монастир. »
Ці дані досить конкретно свідчать про зв’язок святителя із рідною йому Покровською обителлю. Проходячи послух у правлячого архієрея в Переяславі, він часто усамітнювався в своєму монастирі, проводячи дні в мовчазному спогляданні і праці, показуючи приклад чернечого діяння братії.
Під час перебування ієромонаха Софронія по архієрейським справах в Синоді у Санкт-Петербурзі на нього звернули особливу увагу. І коли виникла необхідність поповнити братство Олександро-Невської лаври, то в числі 29 ченців, викликаних із різних монастирів імперії, в січні 1742 року був викликаний і майбутній святитель. Рік по тому його призначили скарбником монастиря, а в 1746 році він був затверджений на посаді намісника обителі, яку виконував більш семи років. У ці роки святитель Софроній багато праць поклав на благоустрій обителі і по поліпшенню викладання в семінарії, яка перебувала при монастирі. Спільно з архієпископом Феодосієм (Яновським) він дбав про належне укомплектування монастирської бібліотеки. При ньому була побудована двоповерхова церква: верхня, в ім’я святого Феодора Ярославича, старшого брата святого Олександра Невського, і нижня – на честь святителя Іоанна Златоуста.
У 1747 році помер Іркутський єпископ Інокентій II (Нерунович). Майже шість років найбільша за територією Іркутська єпархія залишалася без духовного окормлення. Зважаючи на це, імператриця Єлизавета Петрівна указом від 23 лютого 1753 року рекомендувала Святішому Синоду благочестивого намісника Свято-Троїцької Олександро-Невської лаври Софронія, як «особа, яка не тільки гідна єпископського сану, а й цілком може виправдати бажання і надії імператриці і Синоду – підняти тягар єпископського служіння на далекій околиці і задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи і свавілля людського».
18 квітня 1753, в Неділю про Фому, в Великому Успенському соборі Московського Кремля Софроній був присвячений на єпископа Іркутського і Нерчинського. Передбачаючи важке служіння у віддаленому Сибірському краї, новопосталий святитель не поїхав одразу до Іркутської єпархії, а почав підбирати освічених і духовно досвідчених сподвижників. В цей час святитель Софроній відвідує свою першу Красногірську обитель. Вклонився святиням Києва, де просив благословення на своє служіння у Києво-Печерських угодників. Незмінним супутником святителя як і раніше був ієромонах Сінесій, котрий ревно розділяв життєві труднощі свого друга.
20 березня 1754 святитель прибув до Іркутська. Спочатку він заїхав до Вознесенського монастиря – місця проживання своїх попередників, помолився на могилі єпископа Інокентія (Кульчицького), просячи у нього благословення на майбутній подвиг.
Ознайомившись зі станом справ в єпархії, святитель приступив до реформ в Духовній консисторії, монастирях і парафіях, звернувся до Святішого Синоду з проханням надіслати гідних людей для священнослужіння в Іркутській єпархії. На час приїзду святителя Софронія іркутські обителі вже мали майже столітню історію. Засновники цих монастирів були сповнені гарячим бажанням чернечого, подвижницького життя. Проникливий святитель призначав настоятелями монастирів людей благочестивих, мудрих, діяльних, з великим життєвим і духовним досвідом. У 1754 році преосвященний Софроній звів свого друга і сподвижника ієромонаха Сінесія в архімандрита Вознесенського монастиря. Цей достопам’ятний настоятель послужив монастирю тридцять три роки до своєї блаженної кончини. У вересні 1754 святитель видав указ, в якому духовенству ставилося в обов’язок навчання своїх дітей Часослову, Псалтиря, співу і букварем.
Уважно вивчаючи людей і обстановку, в проповідях і особистих бесідах святитель невпинно спонукав усіх до більш високих моральних ідеалів. Особливу увагу він приділяв побожному і правильному здійсненню богослужіння й Таїнств священнослужителями, а також стежив за моральною чистотою мирян, дбав про становище жінок в сім’ї, охороняв їх від несправедливого ставлення до них. Святитель намагався повсюдно встановити уставне богослужіння, для чого викликав до себе священиків, дияконів, дяків і паламарів, які під час архієрейського богослужіння брали участь в хорі і пономарстві.
Об’їжджаючи єпархію, святитель зауважив, що не скрізь приділяється належна увага церковному благовісту та кадінню, тому указами він відновив правильне кадіння і благовіст.
Покликаний на апостольське служіння в цьому краї, святитель Софроній усвідомлював, що, крім освіти віруючих християн, йому доведеться приводити до віри й ідолопоклонників, яких в Сибіру було дуже багато. Наводити язичників до Христової Церкви було важко, так як часом навіть в храмах не було кому служити, а займатися місіонерською діяльністю і поготів. Знаючи, як архієрейське Богослужіння благотворно діє на інородців, святитель не тільки сам служив благоговійно, але цього ж вимагав і від усіх кліриків.
Святитель Софроній дбав про влаштування побуту малих народів і сприяв розвитку в місцевому населенні осілості і культури, пропонував їм для поселення монастирські землі і всіляко намагався ізолювати від впливу язичництва. До святителя постійно приходили і приїздили з далеких місць за благословенням численні відвідувачі. Але серед багатьох турбот він не забував і про важливість власного духовного подвигу. Про це зберіглося свідчення келійника святителя Софронія, який повідомляє, що святитель «їжу вживав найпростішу і в малій кількості, служив досить часто, більшу частину ночі проводив у молитві, спав на підлозі».
Відчуваючи погіршення здоров’я, святитель Софроній подав прохання до Синоду про звільнення його на спокій. Але з відповіддю з Петербургу зволікали, бо було важко відразу підібрати гідного наступника. Останні дні життя святитель Софроній проводив в молитовному подвигу.
Сімнадцять років горів світильник віри на свічнику Іркутської церкви, висвітлюючи пастві шлях до Царства Небесного, але Господу було угодно забрати душу святителя Софронія, щоб його нетлінними останками явити світові Свою славу. 30 березня 1771 року о другій годині пополудні святитель помер.
Перше чудо явлено було одразу після його успіння. Після кончини, яка прийшлася на другий день Святої Пасхи, прикрита кришкою труна з тілом святителя цілих шість місяців і десять днів простояла на підлозі в побудованому ним Казанському приділі Іркутського Богоявленського собору. І лише 8 жовтня 1771 року відбулося предання його землі. Весь цей час тіло залишалося нетлінним, що разом з подвигом християнської чесноти, переконало жителів Іркутська в святості покійного ієрарха. І незабаром від гробу святителя почалися чудеса і зцілення хворих, з вірою хто звертався до нього про молитовну допомогу. Таких чудес, тільки записаних і перевірених, ще до канонізації святителя налічувалося шістдесят вісім.
Рік від року збільшувалася кількість тих, хто молиться біля труни святителя. До його могили стали приходити не тільки жителі Іркутська і Забайкалля, а й стражденні і хворі з усього Сибіру.
8 березня 1909 року особливою комісією в складі архієпископа Тихона, єпископа Іоанна Киренського, вікарія Іркутської єпархії, ректора Іркутської семінарії архімандрита Євгенія, місіонера-проповідника протоієрея Іоанна Восторгова, відрядженого Синодом, і членів місцевого кафедрального собору було проведено офіційний огляд останків святителя, причому виявилося наступне: через сто тридцять і вісім років, незважаючи на близькість до води (поруч протікає річка Ангара), незважаючи на постійну сирість в печері і під підлогою собору, особливо в літню пору, труну, одежу та тіло святителя Софронія збереглися нетлінними. Під час огляду, що тривав близько двох годин, деякими з присутніх відчувалося пахощі від мощів святителя.
19 червня 1909 року відбулося другий офіційний огляд мощей комісією в складі архієпископа Тихона, кафедрального протоієрея Фивейского, ключаря Верномудрова, ієромонаха Прокопія. Результати огляду не могли не стати надбанням гласності благочестивих шанувальників святителя Софронія і ще більш запалили віру в його святість і надію на швидке його земне прославляння.
Покликані побожним шануванням пам’яті святителя, в Синод з клопотанням про якнайшвидше прославлянні єпископа Софронія як угодника Божого зверталися ієрархи, світські влади, православний віруючий народ. У 1909 році в Іркутську відбувся Місіонерський з’їзд, який своєю постановою висловив старанне бажання клопотати про прославлення святителя Софронія перед Святійшим Синодом. У наступному році 19 березня Іркутський архієпископ Тихон (Донебін) звернувся до Синоду зі своїм особистим клопотанням. У 1914 році архієпископ Іркутський Серафим зробив Синоду докладну доповідь про житіє і чудеса, що виходять від нетлінних мощей святителя Софронія. Те ж прагнення висловили пастирські збори духовенства Іркутська. Міська дума і міська управа в своєму поданні губернатору також просили підтримати клопотання. Побажання скорішого прославлення владики було висловлено 48-м єпархіальним з’їздом духовенства Іркутської єпархії. Однак Господь судив своєчасної прославляння святителя лише в 1918 році.
Але перш ніж відбулося це радісне і довгоочікувана подія, віра шанувальників пам’яті святителя, як золото, піддалася випробуванню. Цільбоносні мощі святителя продовжували спочивати в Казанському приділі Іркутського Богоявленського собору до 18 квітня 1917 року. в цей день від невідомої причини в храмі сталася пожежа, яка знищила гробницю і нетлінні мощі святителя Софронія. Знаменно, що ця подія збіглася із днем хіротонії святителя в 1753 році. Але горе втрати мощей святителя не зменшило шанування його пам’яті. Особлива комісія з духовних осіб, мирян, представників судової влади, експертів-медиків і одного хіміка оглянула прах і кістки святителя, що збереглися після пожежі, і благоговійно склала останки в спеціальний ковчег. Почався новий період земної слави святителя.
Відразу після пожежі в багато разів зросла кількість його шанувальників, збільшилася кількість панахид, вже перед ковчегом. Клопотання перед Святійшим Синодом було порушено і передано звідти до ради Помісного Священного Собору. Крім донесення Високопреосвященного Іоанна Іркутського, Собору були представлені всі звернення і заяви з описом чудес, перевірених спеціальною комісією, листи з підписами понад 18 000 чоловік, відгуки учасників Собору, лікарів Клевезаля і Волобуєва про деякі найбільш яскравих випадках чудесних зцілень за молитвами святителя на підставі показу даних під присягою.
Собор єпископів знайшов своєчасним здійснити благочестиве бажання численних шанувальників пам’яті в Бозі покійного святителя Софронія. Діяннями Собору було визначено: зробити прославлення святителя Софронія, третього єпископа Іркутського, зарахувавши його до лику святих угодників Божих, шанованих Православною Церквою; священні останки святителя, зібравши в ковчег , вкласти в раку.
Спочатку датою прославлення визначалося 30 червня. Причт Іркутського кафедрального собору надіслав прохання відкласти торжество поховання святителя принаймні до 8 жовтня: «нова влада в особі комісарів проведення торжества найближчим часом рахує незручним. Нарешті, – пишуть клірики Іркутська, – в місті в даний час вкрай напружена обстановка внаслідок руху Білої Армії з Далекого Сходу. У що це вилиється через місяць-другий, сказати важко».
Проти таких доводів важко було щось заперечити, і патріарх дав згоду на перенесення терміну прославлення на більш сприятливий час. Але не в силі Бог, а в правді. У хвилину розбіжностей про час прославлення сам святитель Софроній з’явився архієпископу Івану і сказав йому: «Будь мужнім!», Чим надихнув його піти наперекір видимим перешкодам. Торжество відбулося саме 30 червня. Мирний спів слави Господу і угоднику Божому Софронію нічим не було порушено. Його зберігало моління самого святителя перед Престолом Всевишнього.
Тоді ж священиком Тихоном Солдатовим була складена служба святителю, а тропар і кондак з благословення Преосвященного Іоанна написав протоієрей Микола Пономарьов. Акафіст був підготовлений ієромонахом Порфирієм і рецензував колективом єпископів, які перебували в Іркутську «за обставинами часу». Ті ж «обставини часу» перенесли раку і ковчежец зі святими останками в Іркутську храм в ім’я ікони Володимирської Божої Матері, що належала обновленцям. З 1937 року, після закриття цього храму, святиня перебуває під спудом.
Про шанування святителя одразу після канонізації на його малій Батьківщині, у Березані, відомостей не зберіглося. Фактично на початку 90х років ХХ століття разом із відродженням духовності у пострадянський період і почали підноситися молитви до святителя у нашому місті. Тоді ж вперше богослужіння 13го липня розпочалися у Свято-Михайлівському храмі на Заріччі при приснопоминаємому протоієреї Петру Красножону (+2017). На церковному подвір’ї згодом була влаштована криниця, котру освятили на честь святителя Софронія. Зараз стараннями протоієрея Олександра Клименка з 2013 року проходить будівництво нового храму на честь святителя на житловому масиві «Садовий».
Нині ім’я святителя Софронія, нашого земляка і заступника, великого подвижника Церкви, невтомного трудівника, «наставника ченців і співрозмовника ангелів», шанується та возноситься в усіх храмах нашого міста: «Святителю отче наш Софроніє, моли Бога за нас!»
чтець Артемій Згурський,
випускник магістратури Київської духовної академії.