Архімандрит Назарій (Омеляненко), кандидат богослов’я,
викладач Київської духовної академії та семінарії.

Участь віруючих у Євхаристії: історія та сучасність.

Лекція, прочитана на катехізаторських курсах у Свято-Благовіщенському храмі міста Березані 05 вересня 2021 року.

Євхаристія – головне Таїнство Церкви, встановлене Господом Іісусом Христом напередодні Його спасительних страждань, хресної смерті і воскресіння. Участь у Євхаристії і причастя Тіла і Крові Христових є заповіддю Спасителя, через Своїх учнів, Який сказав усім християнам: «Прийміть, споживайте, це тіло Моє» і «Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту» (Мф. 26, 26-28). Сама Церква є Тіло Христове, а тому Таїнство Тіла і Крові Христа видимим чином являє містичну природу Церкви, творячи церковну громаду.
Сьогодні часто можна почути суперечки відносно того, як часто повинні причащатися миряни і якою має бути підготовка до Причастя. У зв’язку із цим архієрейське зібрання РПЦ у Москві 2-3 лютого 2015 року прийняло документ «Об участии верных в Евхаристии», котрий розкриває поставлену нами проблематику.
Духовне життя православного християнина немислиме без причастя Святих Таїн. Таїнство Євхаристії вимагає особливого до нього приготування.
Практика причастя і підготовки до нього в історії Церкви змінювалася і набувала різних форм. Уже в апостольську епоху в Церкві встановилася традиція здійснювати Євхаристію щонеділі (а по можливості – і частіше: наприклад, в дні пам’яті мучеників), щоб християни могли постійно перебувати у спілкуванні з Христом і один з одним (див. 1 Кор . 10, 16-17; Діянь 2, 46; Діянь 20, 7). Всі члени місцевої громади брали участь у щотижневій Євхаристії і причащалися, а відмова від участі в євхаристійному спілкуванні без достатніх для цього підстав піддавався осуду: «Усіх вірних, що входять до Церкви, і писання слухають, але не перебувають на молитві і святому причасті до кінця, як непорядне в Церкві роблять, відлучати належить від спілкування церковного» (правило святих Апостол 9). Першохристиянська практика причастя за кожною Божественною літургією залишається ідеалом і в даний час, будучи частиною Передання Церкви.
Разом з тим, кількісне зростання Церкви в III і особливо IV століттях призвело до змін, в тому числі в літургійному житті. Зі збільшенням числа днів пам’яті мучеників і свят євхаристійні збори почали звершуватися все частіше, а присутність на них кожного християнина стало вважатися багатьма бажаним, але необов’язковим – так само як і участь у причасті. Церква протиставила цьому наступну канонічну норму: «Всі, хто входить до Церкви, і ті, хто слухає священні Писання, але, по якомусь ухилення від порядку не беруть участі в молитві з народом, або відсторонюються від причастя святої Євхаристії, нехай будуть відлучені від Церкви до того часу, як визнають, нададуть плоди покаяння, і будуть просити вибачення, і таким чином зможуть отримати оне» (2-е правило Антіохійського Собору).
Проте, високий ідеал постійної готовності до прийняття Святих Таїн виявився важким для багатьох християн. Тому вже у творіннях Святих Отців IV століття зустрічаються свідоцтва про співіснування різних практик щодо регулярності причастя. Так, святитель Василій Великий говорить про причастя чотири рази на тиждень як про норму: «Причащатися ж кожен день і долучатися Святого Тіла і Крові Христової – добре і корисно, оскільки Сам [Христос] ясно говорить: Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є,, має життя вічне… Ми щотижня причащаємося чотири рази: в неділю, в середу, в п’ятницю і в суботу, а також і в інші дні, якщо трапиться пам’ять будь-якого святого» (Послання 93 [89]). Менш ніж півстоліття потому святитель Іоанн Златоуст зазначає, що багато – в тому числі ченці – стали причащатися один-два рази на рік: «Багато причащаються цієї Жертви одного разу на повний рік, інші двічі, а інші – кілька разів. Слова наші відносяться до всіх, не тільки до присутніх тут, а й до знаходяться в пустелі, – тому що ті [теж] причащаються одного разу на рік, а нерідко – і раз у два роки. Що ж? Кого нам схвалити? Тих, котрі [причащаються] одного разу [в рік], або тих, які часто, або тих, які рідко? Ні тих, ні інших, ні третє, але причасників з чистою совістю, з чистим серцем, з бездоганною життям. Такі нехай завжди приступають; а не такі [не повинні причащатися] і один раз [на рік]» (Бесіди на Послання до Євреїв 17, 4).
У IV столітті була остаточно зафіксована норма, котра склалася ще в донікейську епоху, про обов’язковий євхаристійний піст – повне утримання від їжі і пиття в день причащання до моменту прийняття Святих Христових Таїн: «Святе таїнство вівтаря відбувається людьми не ївшими» (41-е [50 е] правило Карфагенського Собору; підтверджено 29-м правилом Трульського Собору). Однак вже на рубежі IV-V століть деякі християни пов’язували причащання не тільки з дотриманням євхаристійного утримання перед літургією, а й, за свідченням святителя Іоанна Златоуста, з часом Великого посту.
У Візантії до XI-XII століть в чернечому середовищі встановилася традиція причащатися тільки після підготовки, що включала в себе піст, випробування своєї совісті перед монастирським духівником, прочитання перед причастям особливого молитовного правила, яке зароджується і починає розвиватися саме в цю епоху. На цю ж традицію стали орієнтуватися і благочестиві миряни, оскільки чернеча духовність у Православ’ї завжди сприймалася як ідеал.
У 1699 році до складу руського Служебника була включена стаття під назвою «Учительное ізвєстіє». У ній, зокрема, міститься вказівка ​​і про обов’язкові терміни підготовки до святого причастя – в чотири багатоденні пости причащатися можуть всі бажаючі, а поза постів слід постити сім днів, але цей термін може бути скорочений: «Аще убо крім постів чотирьох звичайних приступити до святого причастя захочуть, сім днів перш да постять, в молитвах церковних і домашніх перебуваючи (це ж не в нужді: в нужді бо три дні, або єдиний день та постять точію)».
На практиці вкрай суворий підхід до підготовки до святого причастя, мав позитивний духовний бік, проте приводив, до того, що деякі християни довго не причащалися, посилаючись на необхідність гідної підготовки. Проти такої практики рідкого причащання була, зокрема, спрямована норма про обов’язкове причастя всіх християн Російської імперії хоча б раз на рік, що міститься в «Духовному регламенті»: «Повинен всякий християнин і часто, а хоча б один раз на рік причащатися Святої Євхаристії».
У XIX – початку XX століття благочестиві люди прагнули причащатися хоча б в усі чотири багатоденні пости. Багато святих того часу, серед яких – святитель Феофан Затворник, праведний Іоанн Кронштадтський та інші – закликали приступати до Святих Таїн ще частіше. За словами святителя Феофана, «міра [причащатися] в місяць один раз або два рази – сама мірна», хоча «нічого не можна сказати несхвального» і про більш часте причастя.
Сповідницький подвиг Церкви в роки гонінь ХХ століття спонукав багатьох священнослужителів і чад церковних переосмислити існуючу раніше практику рідкого причастя. Зокрема, в 1931 році Тимчасовий Патріарший Синод в своїй постанові від 13 травня вказав: «Побажання щодо можливого частого причащання православних християн, а для процвітаючих з них – і щонеділі визнати прийнятним».
В даний час багато православних люди причащаються значно частіше, ніж більшість християн в дореволюційні часи. Однак практика частого причащання не може бути автоматично поширена на всіх без винятку віруючих, оскільки частота причащання безпосередньо залежить від духовно-морального стану людини.
Вимоги підготовки до святого причастя визначаються для кожного віруючого церковними постановами і нормами, які застосовуються духівником із урахуванням регулярності залучення Святих Таїн, духовного, морального і тілесного стану, зовнішніх обставин життя, наприклад, таких як зайнятість, обтяженість турботами про ближніх.
Духовним батьком (духівником) людини є священнослужитель, у якого він постійно сповідується, який знайомий з обставинами його життя і духовним станом. При цьому віруючі можуть сповідатися і в інших священиків в разі неможливості сповіді стану християнина, а також об’єктивних умов його життя. Зокрема, при гострих або хронічних захворюваннях, що вимагають особливого режиму харчування, а для жінок – при вагітності і годуванні піст може бути скорочений, полегшений або скасований. Це ж стосується і християн, котрі на тимчасовій або постійній основі перебувають в умовах світського гуртожитку, який передбачає загальне харчування (військові підрозділи, лікарні, інтернати, спецшколи, місця ув’язнення).
Сформована в наші дні практика, згідно з якою той, хто причащається кілька разів на рік постить три дні перед причастям, цілком відповідає переданням Церкви. Також прийнятною слід визнати практику, коли людина причащається щотижня або кілька разів на місяць, і при цьому дотримується зазначені Статутом багатоденні і одноденні пости, приступає до Святої Чаші без додаткового посту, або зберігаючи одноденний піст або піст у вечір передодня причастя. Рішення цього питання має прийматися з благословення духівника. Вимоги підготовки до святого причастя, адресовані до тих, хто часто причащається мирянам, відносяться і до священнослужителів.
Особливий випадок щодо практики підготовки до святого причастя становить Світла седмиця – тиждень після свята Пасхи Христової. Давня канонічна норма про обов’язкову участь всіх вірних в недільній Євхаристії в VII столітті була поширена і на Божественні літургії всіх днів Світлої седмиці: «Від святого дня Воскресіння Христа Бога нашого до Неділі Фоми, на всю седмицю вірні повинні у святих церквах безперестанно вправлятися у псалмах і співах, і піснях духовних, радіючи і тріумфуючи в Христі, і читання Божественних Писань слухаючи, і Святих Таїн насолоджуючись. Бо таким чином з Христом купно воскреснемо, і вознесемося» (66 правило Трульського Собору). З цього правила ясно випливає, що миряни призиваються причащатися на літургіях Світлої седмиці.
Аналогічна практика може бути поширена на період між Різдвом і Богоявленням. Які готуються до причастя в ці дні слід з особливою увагою дотримуватися себе від непомірного споживання їжі і пиття.
Від підготовчого посту слід відрізняти євхаристійний піст у строгому сенсі слова – повне утримання від їжі і пиття з опівночі до святого причастя. Цей піст канонічно обов’язковий. При цьому вимога євхаристійного посту не застосовується до немовлят, а також до осіб, які хворіють на тяжкі гострі або хронічні захворювання, які передбачають обов’язковий прийом ліків або їжі (як, наприклад, при цукровому діабеті), і до вмираючих. Крім того, ця вимога, на розсуд духівника, може бути ослаблена щодо вагітних і годуючих жінок.
Канонічне право наказує утримуватися в період підготовки до святого причастя від подружнього спілкування. 5 правило Тимофія Олександрійського говорить про стриманість напередодні причастя.
Християн, схильних до шкідливої ​​звички тютюнопаління, Церква закликає відмовитися від неї. Тим, хто не має поки для цього сил, слід утримуватися від куріння з опівночі, а по можливості – і звечора напередодні причастя.
Оскільки Літургія Передосвячених Дарів відповідно до Статуту з’єднана з вечірньою, звершення її у вечірній час є статутною нормою (втім, на практиці ця літургія зазвичай відбувається вранці). Відповідно до постанови Священного Синоду Руської Православної Церкви від 28 листопада 1968, «при здійсненні Божественної літургії Передосвячених Дарів у вечірні години утримання для причасників від прийняття їжі і пиття має бути не менше 6 годин, проте утримання перед причастям з опівночі від початку даних діб вельми похвально».
На не менш як шестигодинну норму стриманості слід також орієнтуватися при підготовці до причастя за Божественною літургією, яку здійснюють вночі (наприклад, в свята Святої Пасхи і Різдва Христового).
Підготовка до причастя полягає не тільки у відмові від певної їжі, але і в більш частому відвідуванні церковних богослужінь, а також у звершенні молитовного правила.
Незмінною частиною молитовної підготовки є Послідування до святого причастя, що складається з відповідного канону і молитов. Молитовне правило зазвичай включає в себе канони Спасителю, Божої Матері, Ангелу Хранителю та інші молитви. Під час Світлої седмиці молитовне правило складається з Пасхального канону, а також канону і молитов до святого причастя. Приватне молитовне правило повинно відбуватися поза богослужіннями, які завжди передбачають соборну молитву.
Оскільки літургія є вершиною всього богослужбового кола, присутність на попередніх службах – в першу чергу, вечірні та утрені (або всеношній) – є важливою частиною підготовки до прийняття Святих Тіла і Крові Христових.
Бажаючі прийняття Святих Христових Таїн за Божественною літургією чада Церкви повинні збиратися в храмі до початку богослужіння. Після закінчення Божественної літургії християнин повинен вислухати в храмі або прочитати подячні молитви за Своє святе причастя. Християнину слід всіляко прагнути до того, щоб, подякувавши Господа в молитві за прийнятий дар, зберігати його в святості та в побожності, любові до Бога і ближнього.
З огляду на нерозривний зв’язок причастя з Божественною Літургією, духовенство не повинно допускати практику, коли в окремих храмах вірним забороняється приступати до святого причастя в свята Святої Пасхи, Різдва Христового, Богоявлення, в батьківські суботи та Радоницю.
Неприпустимо причащатися в стані озлобленості, гніву, при наявності важких несповіданих гріхів або непрощених образ. Той, хто осмілюється приступати до Євхаристійних Дарів у такому стані душі самі наражають себе на суд Божий, за словом апостола: «Хто їсть і п’є негідно, той їсть і п’є осуд собі, не розмірковуючи про Тіло Господнє. Через це поміж вами багато недужих та багато-хто заснули» (1 Кор. 11, 29-30).
Канони забороняють причащатися в стані жіночої нечистоти (2-е правило святого Діонісія Олександрійського, 7-е правило Тимофія Олександрійського). Виняток може бути зроблено в разі смертної небезпеки, а також коли кровотеча продовжується тривалий час у зв’язку з хронічним або гострим захворюванням.
Підготовка дітей до святого причастя має свої особливості. Її тривалість і зміст визначаються батьками в консультації з духівником і повинні враховувати вік, стан здоров’я та ступінь воцерковленості дитини.
Батькам, котрі регулярно приводять до Святої Чаші своїх дітей, що є благом, необхідно прагнути до причастя разом з ними (при неможливості одночасно причащатися обом батькам – по черзі). Практика, коли батьки причащають дітей, а самі рідко приступають до святого причастя, перешкоджає зміцненню у свідомості дітей необхідність участі в Євхаристії.
Перша сповідь перед причастям, згідно 18-м правилом Тимофія Олександрійського, відбувається після досягнення віку десяти років, але в традиції Української Православної Церкви перша сповідь відбувається, як правило, у віці семи років. При цьому вік здійснення першої сповіді, а також частота здійснення сповіді для дитини у віці від 7 до 10 років при щотижневому причасті повинні визначатися спільно духівником і батьками, з урахуванням індивідуальних особливостей у розвитку дитини і її розуміння церковного життя.
Для дітей до трьох років євхаристійний піст не є обов’язковим. За традицією, з трирічного віку дітей у православних сім’ях поступово привчають до утримання від їжі і пиття перед причастям Святих Таїн. До семирічного віку дитина повинна твердо звикнути причащатися натщесерце. З цього ж часу слід вчити дитину прочитувати молитви до святого причастя, зміст і обсяг яких визначаються батьками відповідно до віку, духовним і інтелектуальним розвитком дитини.
Таким чином, протягом історії існували різні традиції частоти причастя та підготовки до нього. Сьогодні актуалізується питання частого причастя, котре відповідає духу Древньої Церкви. Причастя передбачає підготовку, котра в сучасних умовах має регулюватися духівником.
Євхаристія – центральне Таїнство Церкви. Регулярне причастя необхідно людині для спасіння, відповідно до слів Господа Іісуса Христа: «Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете тіла Сина Людського і пити Крові Його, то не будете мати в собі життя. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6, 53-54).