Лекція, прочитана на катехізаторських курсах у Свято-Благовіщенському храмі міста Березан 21 жовтня 2018 року.

 Історія християнської Церкви як знаряддя, через яке Господь робить наше спасіння, є, перш за все, історія її святості. Церква лише тоді повною мірою здійснює своє духовне покликання, коли виявляє світу подвижників благочестя і соборним волевиявленням прославляє їх як канонізованих святих. Шанування святих є невід’ємною частиною православного духовного життя. Собор святих оточує людину з початку його земного шляху, коли у Хрещенні їй дається ім’я на честь одного із прославлених угодників Божих, і до поховання, коли Церква молиться про його упокій зі святими.

Відомості про святих представлені здебільшого в їх житіях, які є предметом вивчення двох богословських дисциплін з подібними назвами – агіологіі і агіографії.

Агіологією називають богословську дисципліну, що вивчає житія святих з метою встановлення типів святості, їх духовних особливостей в конфесійному, національному та історичному аспектах.

Поняття Святості в Старому Заповіті

Слово «святість» у Старому Завіті означало відокремленість, виділення з чогось для певних цілей, недоторканність. У найглибшому сенсі поняття святості відноситься до Бога, абсолютно відокремленому від всьому створінню. Тому святим вважалося те, що виділено для посвячення Богу, так чи інакше причетна Йому. Наприклад, ізраїльському народу було заборонено переступати межу, проведену Мойсеєм навколо Синаю як місця явища Бога (див. Вих.19).

Сам Ізраїль, обраний, виділений серед інших народів і очищений, повинен бути святий, тобто відокремлений від інших народів і присвячений Богу. Встановлюючи старозавітний культ, Бог виділив і освятив для Себе місце (Землю Обітовану, храм і т.д.), певні групи людей (священиків, левітів, назореїв, пророків і т.д.), предмети (приношення і жертви, священні шати та ін.), час (суботи, ювілейні роки, свята). Святим є і саме ім’я Боже (Пс.32: 21), і Закон, Їм даний для освячення обраного народу (Лев.22: 31-33; Рим.7: 12).

Тому вже у старозавітному одкровенні зовнішнє виділення чогось для посвячення Богу мало глибокий духовно-моральний сенс і ставилося в тісний зв’язок зі святістю Бога, абсолютно чужого всякого гріха, який володіє всією повнотою моральної досконалості. Досягнення святості, як прилучення до святості Божої, було неодноразово оголошено завданням для кожної людини: «Будьте святі, бо святий Я» (Лев.11: 44, 45; 19: 2; 20: 7; 20 : 26), де говориться не просто про відокремленість від інших народів, але про прагнення до моральної досконалості. Саме в цьому полягав сенс численних ритуальних приписів, які самі по собі не робили людину праведною і святим і не були до вподоби Богу, про що невпинної говорили пророки. Вони акцентували увагу на тому, що для святості недостатньо жертв і приношень, що вона невіддільна від вимог моральної чистоти, правди, милосердя і любові.

У Новому Заповіті

У Новому Завіті слово «святий» присвоюється безпосередньо Богу (Лк.1: 49; Ін.17: 11 і ін.). Понад 100 раз зустрічається згадка про Святого Духа (Мф.1: 18; Мк.13: 11; Лк.1: 15; Ін.7: 39 і ін.), Святим названий Господь Іісус Христос (Мк.1: 24; Лк .1: 35; Деян.3: 14 і ін.).

Слово «святий» часто, особливо в посланнях апостола Павла, вживається і по відношенню до всіх взагалі християнам: «Всім хто знаходиться в Римі, улюбленим Божим, вибраним святим» (Рим.1: 7); «Всіх святих у Христі Ісусі, що знаходяться в Филипах» (Флп.1: 1); «Що в Єфесі святим і вірним у Христі Ісусі» (Єф.1: 1) і ін. Іменування християн святими має частково старозавітний відтінок і означає «виділені на служіння Богу». Але Спокута дає цієї назви і більш глибокий зміст. Джерелом святості християн є святість у єдності з Христом. Саме Він наділяє святістю членів заснованої Ним Церкви. У ній для людини, відкривається можливість відновлення її пошкодженої гріхом природи, перетворення її під дією благодаті, обоження.

«Основою цього відновлення є Боговтілення, сприйняття Христом людської природи. Оскільки у Христі людська природа була обожнюючи, це відкрило шлях до Бога і для всього людства: християни, слідуючи Христу, беруть участь у Його Божество по благодаті і стають святими ».

Отці Церкви висловлювали цю істину відомою фразою: «Бог став людиною, щоб людина змогла стати Богом».

Поклоніння, святим, ґрунтується на тому, що вони є вмістилищем Божественної благодаті, вони і їхні мощі шануються як обожене творіння. У Старому Завіті не було шанування мощей праведників, тіло померлого вважалося нечистим (Чисел. 19: 11). Підставою для шанування тіл покійних праведників в Новозавітній Церкві є Боговтілення. Слово Боже, сприйнявши людську природу у всій її повноті, освятило і людське тіло. Апостол закликає християн прославляти Бога не тільки в душах, а й в тілах (1Кор. 6: 20), які повинні стати храмами Святого Духа (1Кор. 6: 19).

Тіло – це не в’язниця душі, а один з рівнів людської природи. Зв’язок душі з тілом таємниче зберігається і після смерті. Тому до тіл християн, які жили праведним життям або прийняли мученицьку смерть за віру, ставляться з особливим благоговінням і повагою.

Говорячи про святі мощі, необхідно торкнутися і такого питання, як нетлінність мощей. З цим явищем пов’язано багато помилок. Важливо розуміти, що мощі шануються незалежно від їх нетлінності, зі схилянням перед подвигом святого. Нетлінність мощей завжди розглядалося як одне зі знамень Божих про святість покійного, але сама по собі ніколи не була підставою для канонізації. Так само і відсутність нетління не є перешкодою прославлення подвижника, вирішальне значення має святість самого життя. Церква шанує останки святого внаслідок його подвигу, а не саме матеріальне явище нетлінність як таке.

 

Загальні відомості про канонізації в історії Церкви

Термін «канонізація» (лат. Canonisatio) був введений західними богословами. Він зроблений від грецького дієслова, що означає «направляти, визначати чи узаконювати на підставі правила» (одне зі значень слова «канон» – правило, норма). У Східній Церкві адекватної аналогії цьому терміну не було, замість нього використовувався вираз: «причислення до лику святих».

У вигляді певної процедури канонізація святих сформувалася у відносно пізній час. Багато в чому її поява була пов’язана із прагненням запобігти потраплянню осіб сумнівної гідності в число шанованих Церквою угодників Божих.

У древній Церкві санкція шанування святого угодника обмежувалася благословенням місцевого єпископа на внесення імені святого в диптихи і синодики громади, на збереження в якості реліквії мощей святого та щорічне святкування його пам’яті.

До початку V століття вшанування святих набуло досить великий характер (це пов’язано із періодом гонінь на християн), і церковна влада стала робити спроби заснувати над цим процесом контроль. Одним із проявів народного шанування святого було будівництво присвячених йому храмів, яке велося, в основному, приватними особами. У Західній Церкві для запобігання споруди храмів на честь невідомих і сумнівних осіб або єретиків святий папа Геласій (492-496) засвоїв Римській кафедрі право давати дозвіл на посвяту церков того чи іншого святого.

З X століття єпископи, бажаючи поширити культ місцевих святих за межі єпархії і надати йому більший авторитет, стали звертатися за схваленням до Римського престолу. З цього часу і виникає канонізація як певний акт.

Канонізація на сучасному етапі

У сучасній церковній практиці використовуються також наступні критерії святості, прийняті на Ювілейному Архієрейському Соборі 2000 року:

 

1. Віра Церкви в святість прославлених подвижників як людей, що потрапили Богу і послужили пришестя на землю Сина Божого і проповіді Євангелія (на підставі такої віри славилися предки, пророки і апостоли).
2. Мученицька смерть або катування за віру (так славилися мученики і сповідники).
3. Чудотворення, що здійснюються за молитвами святого або від його мощей (преподобні, столпники, мученики – страстотерпці, юродиві).
4. Високе церковне першосвятительське і святительське служіння.
5. Великі заслуги перед Церквою і народом (царі, князі і рівноапостольні).
6. Цнотливе і праведне життя, не завжди засвідчене чудесами (так славилися благовірні князі та княгині, деякі преподобні).
7. Нерідко свідченням святості подвижника було його широке народне шанування, іноді ще за життя. Покійному подвижнику складалася служба, складалися тропар і кондак, писалися житіє та ікона. На підставі великого народного шанування відбувалася канонізація багатьох подвижників нашої Церкви на Соборах 1547 і 1549 років.

Зараз в Українській Православній Церкві процедура канонізації є наступною. Від Священного Синоду або з єпархій до Синодальної Комісії по канонізації надходять матеріали про подвижника благочестя, зібрані з метою його прославлення (сама Комісія ініціатором прославлення не виступає). Комісія перевіряє дані про його життя і служіння Церкви, з’ясовує, чи користується подвижник народним шануванням, зафіксовані випадки чудотворення при його житті або після смерті. Для подвижника, який представляється до канонізації, повинні бути заздалегідь написані служба і ікона. Якщо подвижник канонізується для місцевого шанування, при позитивному рішенні Комісії зібрані матеріали надходять до Блаженнішого митрополита, оскільки для зарахування до лику місцевошанованих святих досить його благословення. Якщо подвижник канонізується для загальноцерковного шанування, зібрані Комісією матеріали надходять до Священного Синоду і до Блаженнішого митрополита Київського і всієї України. Остаточне рішення про можливість загальноцерковної канонізації подвижника приймається на Архієрейському або Помісному Соборі. У міжсоборний період питання про загальноцерковної канонізації може бути вирішене на розширеному засіданні Священного Синоду з урахуванням думки всього єпископату Української Православної Церкви.

На закінчення слід сказати про те, як в духовному житті християнина має виражатися шанування святих угодників Божих. Він повинен складатися не тільки в зовнішніх обрядових діях – запалювання лампад і свічок перед їх іконами, цілування ікон і мощей, але, перш за все, в молитовному спілкуванні зі святими, а також в серйозному, вдумливому вивченні їх житій і творінь, в проходженні їхнього прикладу і повчань.

Чтець Артемій Згурський